В рамках Всесвітнього дня ненасилля пропонуємо вам інформацію
Емоційне
насильство
Емоційне
насильство над дитиною – це будь-яка дія, яка викликає у неї стан емоційної
напруги, що наражає на небезпеку нормальний розвиток її емоційного життя.
Зазвичай на
успіх дитини батьки реагують похвалою, почуттям гордості та радістю. Але іноді
батьки реагують протилежним чином: байдужістю і роздратуванням.
Спочатку це
викликає в дитині змішані почуття. Надалі дитина, якій неодноразово доводиться
стикатися з неадекватними реакціями батьків у відповідь на її позитивну
поведінку, швидко втрачає мотивацію на досягнення і почуття гордості, що
супроводжує успіх. Вона робить висновок, що проявляти радість з приводу
досягнень небезпечно і неправильно.
До емоційного
насильства відносяться такі дії стосовно дитини:
– ізоляція,
тобто відчуження дитини від нормального соціального спілкування;
– похмурість,
відмова від обговорення проблем;
– «цькування
заборонами» (наприклад, якщо дитина в певний час не виконав уроки або не
прибрав ліжко, то за цим на певний час слід заборона дивитися телевізор або
гуляти);
– образа;
– тероризування,
тобто неодноразова образа дитини словами й формування стабільного почуття
страху;
– підтримка
постійної напруги, залякування, погрози;
– лайка,
глузування;
– залякування
покаранням («Ще одна двійка або чергова витівка в школі – і я візьмуся за
ремінь»);
– моральний
розклад (корупція), залучення та примус дитини до дій, які суперечать
суспільним нормам і завдають шкоди дитині (примус до вчинення крадіжок,
вживання алкоголю або наркотиків).
Емоційне
насильство над дитиною можна припустити в разі, якщо ви помітите, що батьки
постійно:
– пред’являють
до дитини завищені вимоги, з якими та не в змозі впоратися, що формує низьку
самооцінку і призводить до фрустрації;
– надмірно
суворо карають дитину;
– надзвичайно
критичні стосовно дитини, звинувачують її;
– зляться і
поводяться страхітливо.
Наявність
емоційного насильства можна припускати й на основі ряду ознак у дитини,
наприклад, якщо вона:
– емоційно
несприйнятлива, байдужа;
– сумна,
субдепресивна або у неї виражена депресія;
– смокче пальці,
монотонно розгойдується (аутоеротичні дії);
– замкнута в
собі, задумлива або, навпаки, агресивна;
– «приклеюється»
до будь-якої дорослої людини в пошуках уваги та тепла;
– відчуває нічні
напади страху, погано спить;
– не виявляє
інтересу до ігор.
Фізіологічні
реакції дитини також можуть свідчити про те, що вона є жертвою емоційного
насильства. Сюди відносяться:
– нічний і
денний енурез (нетримання сечі);
– психосоматичні
скарги: головний біль, болі в животі та області серця, скарги на погане
самопочуття і т. д.;
– уповільнений
фізичний і загальний розвиток дитини.
Психологічне
насильство
Психологічне
насильство, попри схожість з емоційним, виділяється в окрему категорію.
Психологічне насильство – це здійснене стосовно дитини діяння, яке гальмує
розвиток її потенційних здібностей.
До
психологічного насильства відносять, наприклад, часті конфлікти в сім’ї й
непередбачувана поведінка батьків стосовно дитини. Через душевне насильство
гальмується інтелектуальний розвиток дитини, ставиться під загрозу адекватний
розвиток пізнавальних процесів і адаптаційні можливості. Вона стає легко
вразливою, знижується здатність до самоповаги. Дитина розвивається соціально
безпорадною, легко потрапляє в конфліктні ситуації й з великою часткою
ймовірності буде відхилятися ровесниками.
Англійський
психолог Аліса Міллер в 1980 р. в книзі «Для твого власного блага» сформулювала
так звану «отруйну педагогіку» – комплекс виховних впливів, які ведуть до
розвитку травмованої особистості:
·
Батьки –
господарі (не слуги!) залежної від них дитини. Вони визначають, що добре і що
погано.
·
Дитина несе
відповідальність за їхній гнів. Якщо вони сердяться – винна вона.
·
Батьки завжди
повинні бути захищені.
·
Дитяче
самоствердження в житті створює загрозу автократичним батькам.
·
Дитину треба
зламати, і чим раніше – тим краще.
Все це повинно
статися, поки дитина ще зовсім маленький, не помічає цього і не може викрити
батьків.
Методи, якими
домагаються слухняності, різноманітні:
·
Психологічні
пастки,
·
обман,
·
лукавість,
·
виверти,
·
відмовки,
·
маніпуляції,
·
тактика
залякування,
·
відкидання
любові,
·
ізоляція,
·
недовіру,
·
приниження,
·
катування,
·
знецінення
дорослими всього того, що робить дитина в сім’ї («У тебе руки не з того місця
ростуть – краще нічого не чіпай!»; «Все одно нічого доброго не вийде!»).
Грунтуючись на
цих «правилах», «отруйна педагогіка» формує у дітей такі деструктивні установки,
уявлення і міфи:
– любов – це
обов’язок;
– батьки
заслуговують на повагу за визначенням – просто тому, що вони батьки;
– діти не
заслуговують на повагу просто тому, що вони діти;
– висока
самооцінка шкідлива, а низька – робить людей альтруїстами;
– ніжність
(сильна любов) шкідлива;
– задовольняти
дитячі бажання неправильно. Суворість, грубість і холодність – хороша
підготовка до життя;
– краще
прикидатися вдячним, ніж відкрито висловлювати невдячність;
– те, як ти себе
поводиш, важливіше того, що ти насправді собою уявляєш;
– батьки не
переживуть, якщо їх образять;
– батьки не
можуть говорити дурниці або бути винними;
– батьки завжди
праві, вони не можуть помилятися.
Сумлінне
дотримання правил «отруйної педагогіки» формує залежну особистість з низькою
соціальною толерантністю, з «убитою душею», яка, виростаючи, сама стає
«душогубом». Батьки абсолютно щиро переконані, що роблять все для блага дитини,
при цьому її калічать.
Закони
міжпоколінної передачі невблаганні, і все повторюється знову, але вже в новому
поколінні.
А. Міллер серед
батьківських мотивів виділяє наступні:
– несвідома
потреба перенести на іншого приниження, якому вони самі колись піддавалися;
– потреба дати
вихід пригніченим почуттям;
– потреба мати
живий об’єкт для маніпулювання, мати його у своєму розпорядженні;
– самозахист, в
тому числі потреба ідеалізувати власне дитинство і власних батьків за допомогою
догматичних додатків (перенесення) батьківських педагогічних принципів на свою
дитину;
– страх проявів,
які у них самих колись були придушені, проявів, які вони бачать у своїх дітях,
тих, що мають бути знищені в самому зародку;
– бажання взяти
реванш за біль, який батьки колись пережили.
Очевидно, що
якщо є хоча б один з перерахованих мотивів, то шанс змінити батьківський патерн
поведінки досить невисокий.
Однак все це не
означає, що діти повинні виховуватися без жодних обмежень. Ненасильницька
комунікація грунтується на повазі з боку дорослих, терпимості до дитячих
почуттів, природності педагогічних впливів, тобто, залежно від педагогічних
принципів.
З книги І.
Малкіної-Пих “Екстремальні ситуації”
